Україна в заручниках у олігархів. Промисловість

Але з часом, під виглядом приватизації, більшість промислових активів країни опинилась під контролем українських олігархів та їх російських партнерів. Через це промисловість почала працювати зовсім не у векторі національних інтересів та стала схожа на знімальну площадку феодального фільму-утопії з декораціями ХІХ сторіччя. 

промисловість України та залежність її галузей від олігархів

Яке місце відводили промисловості України у світі 

У новітній історії Україна почала розвивати власну економіку як індустріальна держава. Станом на 1991 рік у промисловості вироблялось 54,5% ВВП країни. Більше половини з 25 млн працевлаштованих українців у 1990 році працювали у важкій промисловості. Далі, у 1991-2019 спад виробництва у різних галузях промисловості склав від 48,2% до 93,3%. Вважається, що одними з головних причин такої динаміки були відсутність стратегічного бачення майбутнього країни у топ-чиновників новітньої історії та бажання "еліт" отримати максимальний прибуток тут і зараз. Але стратегію та сценарій занепаду української промисловості побачити можна.  

По-перше, очевидно, що в рамках проектного керування світом на ґрунті Ямайської світової фінансової системи Україні було відведено не дуже привабливу роль. Будапештський меморандум та багаторічне міжнародне сприяння знищенню українського військово-промислового комплексу – як офіційне роззброєння, так і масові "чорні схеми" — тому підтвердження.

Отже, передбачалось, що Україна втрачає суб’єктність та перетворюється на країну третього світу. Дозволялось мати гігантські металургійні та хімічні комбінати, які дуже шкідливо впливали на екологію – це на тренді, коли в Європі та США таке виробництво або згортали, або істотно модернізували, або делегували країнам третього світу. Також дозволявся розвиток гірничо-збагачувальних комплексів – Україну бачили не як виробника готової продукції, а як експортера сировини. Ще були тренди на збільшення аграрного сектору в загальній структурі економіці. Власне технологічне виробництво, створення передової продукції світового масштабу не віталось. Навпаки, через механізми ВТО Україні було відведено роль ринку товарів другого сорту та плацдарму для подальшої експансії китайського ширвжитку на багатий ринок ЄС. Під це тривала деіндустріалізація та "оптимізація"(ліквідація) тих підприємств та структур, які не відповідали наданому Україні сценарію.

"Криваві 90-ті" ще й відволікали від глибинних сенсів метаморфоз у економіці та промисловості. Водночас впровадили такий інститут приватної власності, де вона не була нічим захищена. Також було багато зроблено, щоб обмежити доходи більшості населення країни, тому що спільнотами на межі бідності зручніше керувати.

Історія української промисловості виглядає так, що, нібито, олігархі, системні політичні сили та фінансово-промислові групи погодились діяти в рамках такого своєрідного чужого сценарію для України. Слухняність в обмін на допуск до світових ринків, інтеграцію в світову фінансову систему та базові гарантії безпеки від світових транснаціональних корпорацій. Під це з 1990-х років в Україні стартував негативний відбір, його переможці отримали карт-бланш на глибинну трансформацію українських економіки та промисловості.

Війни за ресурси та приватизація в Україні

Головними галузями української промисловості на початку новітнього етапу історії були металургія та енергетика. Їх приватизація та перерозподіл стали однією з головних причин кримінальних війн 90-х років, відомого конфлікту між "донецькими" та "дніпровськими". Були десятки вбивств у боротьбі за контроль над постачанням газу та енергосистемою в цілому. Була скандальна історія фірми "Київ-Донбас". Її створення пов’язують з, нібито, зверненням Кучми до російського криміналітету по допомогу у врегулюванні війни між "донецькими" та "дніпровськими" за головні промислові та енергетичні активи Україні, газові схеми. Прізвища, які згадують разом з тими подіями, – Віктор Тополов, брати Константиновські, брати Суркіси, Гріншпон, Лазаренко, Тимошенко, Брагін, Щербань, Ахметов, Іваньков-Япончик, Віктор Ющенко. Їх можливі зв’язки з російською мафією та спецслужбами й досі не отримали суспільної та правової оцінки. Ніби на якомусь рівні щодо деяких дуже серйозних для української промисловості процесів підтримується "право на забуття". Через це існує версія, що майже всі роки української незалежності найбільший вплив на економіку України мали гангстер №1 за версією ФБР Семен Могилевич та генерали російських спецслужб.

Після бурхливих подій першої половини 90-х й під виглядом приватизації почалось розподілення головних промислових активів серед умовних переможців війни за контроль над ласими шматками української економіки.

"Приватизація відбулась хаотично, – каже "Коментарі" кандидат економічних наук Андрій Рязанцев. – Можливо й було щось демократичне у тих процесах, але, на жаль, способи та методи допуску справжніх інвесторів до приватизації були обмежені внаслідок впливу олігархічних груп".

За тієї моделі кошти за результати праці мільйонів українських робітників отримували лише кілька десятків членів олігархічних кіл, частину з цих грошей вони інвестували у лояльність близьких до них чиновників та правоохоронців. Це при тому, що приватизацію проводили під гаслом впровадження розподілу прибутків підприємств між усіма членами трудових колективів через механізм виплати дивідендів по акціям. Але олігархи, "червоні директори" та залучені у процес відверті шахраї потім кількома простими схемами обдурили мільйони звичайних акціонерів.

Становлення олігархічних кланів та їх контролю над промисловістю

Група найбагатшого українського бізнесмена Ріната Ахметова контролює значну частину металургії, енергетики, видобутку вугілля, коксохімічну промисловість. Видобуток та збагачення залізної руди складає важливу частину його рентних доходів. Встановлення командою Ахметова контролю над цими галузями пов’язують з результатами кримінальних війн у Донбасі, сумнівними діями топ-чиновників та своєрідними приватизаційними схемами.

Подейкують, що дрібні "червоні директора" та самостійні власники цікавих "володарю Донбасу" підприємств погодилися поступитися активами через діяльність у Донбасі так званої "банди Немсадзе" та інших злочинних угрупувань. Начебто близьке оточення Ахметова – Юрій Чертков, Нуруліслам Аркаллаєв, Жіган Такташев, Михайло "Косой" Ляшко, Юрій "Єнакієвський" Іванющенко, Владислав Гельзин та інші – нібито є босами організованої злочинності. Вважається, що через Юрія Іванющенко та Івана Аврамова група Ахметова встановила контроль над цікавими їм активами у Одеській області. Зокрема, були усунені перешкоди для експорту продукції промислових гігантів групи Ахметова через порти Одеського регіону. Було багато скандалів, що держбюджет не отримує належних обсягів податків через операційну діяльність структур Ахметова з державною інфраструктурою.

Інші нині забуті діячі, які брали участь у розвитку найбагатшої сьогодні ФПГ України – це екс-нардеп Ігор Гуменюк, який працював директором першої фірми Ахметова "АРС" (нібито, названої за іменами Алік, Рінат, Самсон). Таку ж назву "АРС" має спонсор російського фестивалю "Пісня року" — фірма друга Ахметова, композитора та продюсера Ігора Крутого. На "Пісні року" постійно виступав Йосип Кобзон, якого називали одним з головних "третейських судів" верхівки російського криміналу, "смотрящім за Донбасом" та покровителем Ахметова. Після святкування дня народження Кобзона в Москві й був розстріляний в Донецьку нардеп Євген Щербань. Син розстріляного в аеропорту Донецька бізнесмена взагалі каже, що Ахметов з Тарутою, нібито, протизаконно заволоділи бізнесом його батька. 

"Він не був членом злочинного угрупування, але знав людей звідти та дружив з ними", – каже про ті події у 2022 році бізнесмен та нардеп Сергій Тарута. 

На олігархізацію Донбасу вплинули також Віталій Гайдук й Сергій Тарута, чия корпорація "ІСД" спочатку встановила контроль над частиною промисловості Донбасу, зокрема над маріупольським металургійним заводом "Азовсталь". Серед співзасновників "ІСД" була й прокурорська родина Пшонок. Навколо цієї групи також лунали скандали – замовне вбивство директора Алчевського меткомбінату дивним чином співпало з початком поглинання цього активу корпорацією "ІСД". У другій половині 90-х "ІСД" де-факто потрапило під вплив групи Ріната Ахметова. З тих пір хвиля кримінальних війн у Донбасі пішла на спад. Почали з’являтися повідомлення, що Ахметов, Гайдук та Тарута обрали іншу тактику для консолідації усієї промисловості Донбасу у власних руках. Нібито, емісари авторитетних бізнесменів створювали при цікавих заводах та виробництвах фірми-посередники, які забирали собі весь прибуток, вводили підприємства у борги, потім викупали борги та заволодівали підприємствами. На початку 2000-х шляхи Ахметова та Тарути з Гайдуком розійшлись.

Але на той час група Ахметова вже контролювала "цікаві" шахти, заводи, комбінати, фабрики, Авдіївський коксохімзавод, Азовмаш Маріуполь, Азовсталь, Керченський метзавод, Макіївський метзавод, Краматорський машзавод, Єнакіївський метзавод, Дніпровські металургійний та трубний заводи. Одним із знакових активів групи Ахметов був Харцизький трубний завод. Завдяки його продукції РФ значно розширила власну трубопровідну інфраструктуру для сировинної експансії. Тобто, підприємство Ахметова брало участь у реалізації довгострокової стратегії Кремля зі збільшення нафтогазової залежності ЄС від РФ. В цьому ракурсі по іншому виглядають теорії, що за зльотом Ріната Ахметова стоїть КДБ. Тим більш, в структурах олігарха працевлаштовані кілька впливових колишніх офіцерів спецслужби. 

У якості "Володаря Донбасу", з ореолом з міфів та чуток авторитетний бізнесмен потрапив у фавор президента Кучми. К 2004 року все йшло к тому, що внаслідок таємних домовленостей між зятем Кучми Віктором Пінчуком, Рінатом Ахметовим та харків’янином Олександром Ярославським, ця трійця встановить повний контроль над стратегічним концерном "Укррудпром". Тим більше, Пінчук, як зять Кучми, начебто під це організував схвалення спеціального закону про приватизацію "Укррудпрому", створивши умови для з’явлення однієї з головних олігархічних рент України. Станом на 2003 рік підприємства "Укррудпром" виробляли 70% залізорудного концентрату та більш 50% залізорудних окатишів.

"Придумали закон про приватизацію гірничо-металургійного комплексу – в результаті залишились й без грошей, й без гірничо-металургійного комплексу", – оцінює ті події міністр промисловості України 1995-1997 років Валерій Мазур.

Під кінець каденції Кучми Ахметову та Пінчуку дозволили придбати ще й гігантський комбінат "Криворіжсталь". Потім ту угоду скасували, команда умовного переможця Помаранчевої революції Ющенка перепродала комбінат Лакшмі Мітталу. Так в промисловості України з’явився перший крупний іноземний олігарх (якщо не рахувати росіян та ймовірні іноземні паспорти українських олігархів). З Мітталом пов’язують відсутність суттєвого покращення життєвого рівня працівників Криворіжсталі, численні екологічні лиха – тобто він добре вбудувався в рентну модель. У 2022 році імперію Міттала критикували за продовження роботи у країні-агресорці РФ та за відсутність чіткої позиції щодо російського вторгнення.

Партнер Ахметова — зять Кучми Пінчук вже багато років є №2 у списку найбагатших бізнесменів України.

Нижньодніпровський завод – флагман ФПГ "Інтерпайп" Пінчука. Контроль над ним було встановлено шляхом викупу за копійки акцій у трудового колективу. Також у ФПГ входять Нікопольський завод, Новомосковський завод, Дніпроспесталь, Дніпропрес, Дніпровський металургійний завод, Втормет, Нікопольский ремонтний завод, Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів, медійні активи.

Шлях к статусу промислового магната у Пінчука був специфічним – спочатку Віктор Пінчук одружився з донькою дніпровського топ-чиновника Аршавою, через зв’язки тестя потрапив у команду Юлії Тимошенко та Павла Лазаренка, з якими заробив на операціях з енергоносіями перші великі гроші. Іншим помічником Пінчука на шляху до успіху був Шмуєль Камінецький – голова ортодоксальної єврейської організації "Хабад". А згодом, Пінчук, виходець з стародавнього роду равинів, уклав "династичний брак" з донькою другого президента Кучми, який й став його головним бізнес-успіхом. Іншою складовою успіху Пінчука є його дружба з магнатом Джорджом Соросом, носієм достатньо специфічних поглядів на Україну та світ.

Шмуєль Камінецький, якому по релігійній та етнічній лініям приписують зв’язки з спецслужбами (в тому числі з російськими) та впливовими світовими елітними кланами, вважається "хрещеним батьком" не тільки Пінчука, а й кількох головних олігархів країни. Каменецького пов’язують й з становленням групи "Приват" Ігора Коломойського та Генадія Боголюбова. У 2020 році в США Коломойському було висунуто обвинувачення у відмиванні брудних грошей на сотні мільйонів доларів за участю таких собі Мордехая Корфи та Урієля Лабери, які приїхали в Україну під виглядом волонтерів єврейської гуманітарної місії.

Походження капіталів групи "Приват" також може вважатися сумнівним – було багато скандалів у 90-ті з трагічними наслідками для тих, хто заважав Коломойському та Боголюбову перетворюватися на неформальних "Володарів Дніпровщини" та поширювати вплив на інші регіони України. Коломойський, нібито, зміцнив становище ФПГ "Приват" завдяки рейдерській діяльності Генадія Корбана. Й що найбільш впливові дніпровські діячі політичного, кримінального та бізнесового світів – це люди, які брали участь у діяльності Павла Лазаренка з Юлією Тимошенко та процесам становлення групи "Приват".

Цікаво, що Коломойський у кримському Форосі був багато років сусідом з татарстанськими кланами – фінансистами окупаційного ЧФ РФ. Тому історія, що нібито Коломойський "рейдернув" у Татнафти НПЗ у Кременчузі виглядає сумнівно. Оскільки той НПЗ ніколи не працював на повну потужність, не був модернізований під переробки не тільки російської нафти, а й сировини з інших джерел. Все виглядало так, що група Коломойського, начебто, дотримувалась якихось таємних домовленостей, щодо збереження тотальної нафтогазової залежності України від РФ. При цьому, державна "Укрнафта" вважається одним з головних джерел доходів групи "Приват".

Основою рентних доходів Боголюбова з Коломойським та їх третього головного партнера по групі "Приват" Олексія Мартинова є феросплавні заводи та металургія. Також, вони фактично були монополістами на ринку авіаперевезень. Головним інструментом групи "Приват" для захисту активів та впливу на політику є телеканал "1+1", частками якого також володіють Ігор Суркіс та дружина кума путіна Медведчука Оксана Марченко. 

Ще одним впливовим олігархом української промисловості з релігійним підґрунтям вважається Вадим Новинський (Малхасян). Його методи встановлення контролю над великими українськими підприємствами також характеризувались як сумнівні. Малхасяна називають "смотрящім за Ахметовим від Кремля". Такі чутки ґрунтуються на тому, що успіху Новинський досяг через багаторічну співпрацю з головою федерації самбо Санкт-Петербургу Андрієм Клямко, який також є заступником федерації самбо росії володимира путіна. Новинський володіє 25% акцій холдингу "Метінвест" Ріната Ахметова і через це може впливати на металургію, працю гірничо-збагачувальних комбінатів. Також родина Малхасянів через кіпрські офшори володіє Балаклавським рудоуправлінням в Криму, яке виконує тендери Міноборони РФ. Попри введення наприкінці 2022 року санкцій проти Новинського, як функціонера пов’язаної з російськими спецслужбами УПЦ МП, інтереса правоохоронців к балаклавським та іншим подібним таємницям родини Малхасянів не спостерігається.

Один з топових українських промислових магнатів є носієм статусу самого молодого мільярдера Європи. Це Костянтин Жеваго, який дивним чином вже на 2 курсі вишу став фінансовим директором фірми дітей впливового чиновника. Та почав перетворюватися на олігарха після того, як у 1996 році майже за безцінь встановив контроль над Полтавським ГЗК. Повідомлялось, що допомогли магнату-початківцю чиновники з орбіти Юлії Тимошенко. Потім Жеваго створив компанію Ferrexpo, яка володіє дозволом на розробку Єрістовського ГЗК – найбільшого залізорудного родовища у Східній Європі. Ferrexpo – головне джерело ренти Жеваго зареєстрована в Швейцарії, тобто олігарх як й багато його інших колег, впровадив колоніальну модель експлуатації людей та ресурсів України. Також магнат володів "АвтоКрАЗ", який було вилучено державою, суднобудівними заводами, аптечними мережами, футбольним клубом, скандальним банком "Фінанси та кредит".

Присутні в промисловості України й російські олігархи. З діяльності гірничо-збагачувальних комплексів колишнього ДАК "Укррудпром" зараз отримують ренту близький до путіна російьский олігарх Роман Абрамович та брат екс-нардепа Новинського, російський бізнесмен Ашот Малхасян. Стратегічний Миколаївський глиноземний завод контролює росіянин Олег Дерипаска, який отримав контроль над ним у сумнівний спосіб. Близьким партнером російських олігархів називають харківського магната Олександра Ярославського.

Ярославський брав активну участь в приватизації українського держмайна, супроводжував угоди з купівлі та обміну великих активів між українськими та російськими олігархами. Є точка зору, що такими підприємствами, як Харківський тракторний завод, рудник "Суха балка", "Дніпровський металургійний завод", "Українська гірничо-видобувна компанія" Ярославський володіє не сам, а лише виконує функції номінального власника для своїх російських друзів-олігархів Олега Дерипаски та Романа Абрамовича.

Всіх олігархів України об’єднує й модель роботи з прибутками, за якої вони уникають сплати податків завдяки офшорним схемам. Наприклад, у 2012 році вугільно-металургійна імперія Ахметова сплатила в держбюджет 15,4 млрд гривень – для порівняння, в тому ж 2012 році 2 тютюнові фабрики в Харкові та Кременчузі сплатили в держбюджет 13,8 млрд гривень. Величезна металургійна імперія Пінчука дивним чином не потрапила у топ-10 платників податків України 2012 року. Коломойського взагалі постійно переслідують скандали навколо можливих махінацій з державними грошима та майном, багато співставних питань й щодо бізнесів Ярославського, Фірташа, Новинського, Жеваго.

Завершення великого перерозподілу та війна

У часи президентства Януковича скінчився основний перерозподіл головних підприємств української промисловості. Група Ріната Ахметова після кількох років тиску отримала контроль над гігантським маріупольськім металургійним комбінатом Ілліча. У цієї історії наглядно видно, як за допомогою адмінресурсу та деяких монопольних інструментів (відрізанням від сировини) "зачистили" останнього крупного "червоного директора" України.

"Не вдалось мені те, що я прохав у Кучми, а потім у Ющенка, – казав директор ММК Ілліча Володимир Бойко. – Прохав, коли була можливість – віддай ГЗК, віддай коксохім. Якби в нас це було – ми були б непереможні. В нас була б мінімальна собівартість, ми б жили й розвивались, люди жили б нормально. Но мені не вдалось, я не зміг вирішити ті питання, які бачив ще за 10 років, до них ми врешті й прийшли. Потрібно змиритися та й все…"

У самому Маріуполі було багато чуток та розмов про те, що приватизація великих містоутворюючих підприємств відбулась з порушеннями, що поява SCM Ахметова скасував традиції соціальної відповідальності великих підприємств перед містянами. Та й про те, що з метою оптимізації оподаткування продукцію маріупольських гігантів почали возити у Туреччину під виглядом металобрухту – схеми на багато мільйонів доларів.

Також під контролем корпорації Ахметова на промислових підприємствах Донбасу та Кривбасу почали відбуватися дивні події – на переважну більшість керівних посад було призначено топ-менеджерів з російськими паспортами, які отримували величезні зарплати та, за інсайдерською інформацією, займалися виключно питаннями впровадження "корпоративної культури". При тому, що головну роботу за невеликі зарплати виконували місцеві фахівці, яких топ-менеджмент не рахував за людей.

Існує версія, що Рінату Ахметову допомагали стати успішною людиною мер Казані Каміль Ісхаков та голова КГБ Татарстану Венер Салимов. Через це експансія російських топ-менеджерів на керівні посади на підприємствах SCM та у саму корпорацію виглядає у іншому світлі. Авжеж Ахметов, який офіційно мав розгалужені зв’язки з топ-силовиками Донбасу та неофіційно мав вплив на криміналітет регіону, нічого не зробив, щоб придушити російське вторгнення 2014 року. Хоча мав для цього всі можливості. Більш того, підприємства Ахметова ще багато років плідно працювали в умовах окупації й в Криму, де татарстанські еліти мали вплив через організацію забезпечення потреб окупаційного ЧФ РФ.

Показові й зв’язки топ-менеджерів Ахметова – сестра директора Метінвеста Юрія Риженкова – дружина сина т.зв. "віце-прем’єра Крима" у 2016-2018 роках, одного з головних функціонерів російської окупаційної адміністрації АРК Віталія Нахлупіна. А серед функціонерів т.зв. "днр" є вихідці з фірми "Люкс" Ахметова, більш того, т.зв. "народний губернатор" Донбасу Павло Губарєв також свого часу працював в фірмах бізнесменів з оточення Ахметова.

За кілька років до вторгнення РФ колишні партнери Ахметова по "ІСД" Тарута та Мкртчян продали "ІСД" росіянам, через що близький до путіна Внешторгбанк отримав контроль над Алчевськими меткомбінатом та коксохімзаводом, а також над Дніпровським комбінатом ім. Дзержинського. При Таруті в якості губернатора у 2014 році Донбас здали росіянам. Потім були скандали, співпраця з спецслужбами країни-агресора, ще Тарута відмітився тим, що його родина намагалась визнати російську окупацію Криму співпрацею з "судами" окупантів.

Ще у часи Януковича остаточно оформився у промислового магната Дмитро Фірташ, якому також приписують зв’язки з підконтрольним російським спецслужбам криміналітетом. Основу імперії Фірташа Group DF складають хімічні заводи, виробництво добрив, яке залежало від газу. На користь версії про зв’язки з спецслужбами РФ лідера Group DF каже й те, що важливий завод Фірташа – "Титан" у кримському Армянску з 2014 року працював на окупантів, в тому числі виробляв продукцію для російської оборонки, стратегічної важкої промисловості країни-агресора.

Отже, з 2014 року ярко проявилось те, що олігархам бізнес-інтереси важливіші за інтереси України та українців, більш того, є багато непрямих доказів, що олігархічний консенсус брав участь у "договорняку" зі здачі окупантам Криму та Донбасу. Більш того, у Донбасі взагалі здали окупантам велику кількість українських промислових гігантів, обладнання з більшості яких вивезли у РФ або порізали на металобрухт. До 2022 року жодних серйозних претензій олігархів з цього приводу не було. Пінчук взагалі заявляв, що Крим залишиться росіянам та у великих масштабах торгував з окупантами.

Протягом президентської каденції Порошенка були спроби змінити олігархічний баланс України на користь команди п’ятого гаранта Конституції. Але десь за рік Порошенко домовився з Ахметовим, війна з Коломойським суттєво не торкнулась промислових активів олігарха, підприємства Фірташа продовжували роботу. Пінчук також зберіг активи та взагалі демонстрував відсутність політичних амбіцій та намір зберігати існуючий олігархічний консенсус. Ярославський, тим часом, намагався здати стратегічному партнеру РФ Китаю запорізький завод "Мотор-Січ".

"Олігархізація економіки негативно впливає на загальний розвиток промисловості у країні, – каже кандидат економічних наук Андрій Рязанцев. – Працюємо на сировинній базі, сировинному експорті – це не відновлювальні ресурси. Олігархи не дозріли до того, щоб створювати продукцію з доданою вартістю, щоб розвивати глибоку переробку, щоб залишати гроші в країні. Щоб створювати продукти з того, що в Україні видобувається та вирощується та таким чином додатково убезпечитися від логістичних проблем. Не завжди олігархи зацікавлені розвивати важливі для держави промислові напрямки. На прикладі Польщі ми бачимо, що ставка на малий та середній бізнес, а не на олігархів більш ефективна та продуктивна".

Деолігархізація та війна в Україні

У 2014-2019 роках відбулось зниження рівня життя українців та зміцнення позицій олігархів. Сформувався суспільний запит на зміну такої ситуації, яким і скористалися політтехнологи Володимира Зеленського за допомогою сучасних мультимедійних технологій.

Почалась кампанія "деолігархізація". Проте, дієвих кроків так і не відбулося, адже створення реєстрів аж ніяк не вирішує системні проблеми української економіки.

За 30 років засилля олігархів у промисловості, Україна втратила лідерство у багатьох галузях. Замість того, щоб самим виробляти передові продукти, ми лише постачаємо сировину в промислові центри, звідки нам потім привозять товар з високою доданою вартістю. Виконуючи глобальні домовленості, українські промислові магнати блокували розвиток в Україні нових провідних промислових технологій, згортали розвиток потрібних українському ВПК технологій та виробництв. Така орієнтація промисловості по ланцюжку викликала занепад у науці, відтік мізків, падіння рівня життя, втрату суб’єктності національної економіки, деградацію якості життя суспільства в цілому.

Переважна більшість олігархів пострадянського простору – це продукт радянської системи, для них можливість заробляти на амортизації залишків радянської інфраструктури важливіше, ніж ті цінності, за які зараз воюють українці з російськими окупантами.

Досить дивно, що станом на грудень 2022 року не чути про націоналізацію підконтрольних близьким до путіна олігархам Глухівського кар’єру кварцитів, Миколаївського глиноземного заводу, ВСМПО Титан Україна. Дивним чином зник дискурс про наявність російської участі у роботі Лисичанського НПЗ, Запоріжсталі, Південного ГЗК, краматорського заводу Енергомашспецсталь та Заводу з виробництва ядерного палива. Це схоже на судороги старих "договорняків". Й їх відлуння, де лідер  партії "СН" Зеленського Давид Арахамія публічно закликав не впроваджувати санкції проти гаманця путіна Абрамовича, який має долю у об’єктах колишнього ДАК Укррудпром.

"Сучасний етап війни прямо пов’язаний з існуванням в Україні олігархічної моделі, – каже "Коментарі" експерт ГО "Бюро аналізу політики" Віктор Бобиренко. – Імідж України, як країни олігархів, використовують проти нас й на Заході. Путін зміг побудувати наратив, що Україною правлять олігархи, що влада не має авторитету, що населення буде готове прийняти російських солдат, як визволення від внутрішньої олігархічної окупації. Звичайно, це був не головний аргумент, це більше продукт для внутрішньої аудиторії – мовляв, насправді народ грабують олігархи не в росії, а в Україні".

Війна показала, що олігархи втратили не тільки активи, а й владу. Так, у Ахметова ще залишились залізорудна рента, енергетика, кілька заводів, у Коломойського феросплавне виробництво, у Фірташа частина хімічної промисловості, у Пінчука його трубно-колесна металургійна імперія. Але все це суттєво впало у ціні. Також, назавжди зруйновані ланцюжки, за якими значна частина української продукції напряму або через прокладки йшла в РФ.

Олігархи сподіваються, що їх зруйновані війною гігантські заводи будуть відновлені за кошти платників податків. Що буде консенсус с Заходом, за яким зберігається модель рентного паразитування еліт на ресурсах та людях України. Розраховують на модель ЄВРО-2012 – коли на підготовку к футбольному турніру брали кредити, гроші освоювали близькі до олігархів структури, а віддавали все це з відсотками громадяни України. Щось подібне думають провернути й зараз під виглядом якогось "великого відновлення". Але більш ймовірний повний перегляд ситуації в економіці в цілому.

Взагалі, сучасні "права власності" основних українських олігархів у промисловості базуються не на формальному та прозорому фундаменті, а на сукупності кількох неформальних факторів. Це багаторічна підтримка спецслужб (у тому числі російських), це підтримка релігійних організацій, це неформальні відносини з світовими ТНК та деякими представниками найвпливовіших світових кланів, це династичні шлюби, це створення та фінансування системи, яка працює на утримання такого стану речей.

"Потрібно в межах діючого законодавства переглянути ефективність роботи підприємств, оцінити можливість зворотного викупу, – каже економіст Андрій Рязанцев. – Парламент сьогодні має монолітну структуру, яка дозволяє приймати нові правильні закони. Старі закони писались представниками старих олігархічних груп. Потрібно подивитися по-новому, прийняти рішення для відновлення промисловості та економіки в цілому".

Зміна зруйнованої війною старої системи вимагає й перегляду ролі її гравців – політиків, чиновників, бізнесменів та шоуменів.

"Проте, сьогодні ми бачимо, як молоді вовки хочуть посунути старих вовків та зайняти їх місця, — каже Віктор Бобиренко. Подоляк й Єрмак — разом ще з регіоналів, знають схеми та мають намір стати новими мільярдерами. Але суспільство змінилось, їм буде набагато важче. Зміни суспільства та тиск Заходу дозволять змінити ситуацію".

Також для оздоровлення ситуації в промисловості Україні потрібно не тільки переглянути приватизацію, а ще й зцілитися від хибних надій, що хтось з сторони вирішить усі питання. Усі роки було два меншовартісні вектори для бізнесу та промисловості: або "молодші брати" росії, або Заходу. Тому перший крок – створити самостійну українську концепцію промислового розвитку, орієнтовану на добробут кожного українця та обережне ставлення до екології. Це модель, у якій немає місця олігархату.