Підсумки 30 років приватизації в Україні: підприємницького раю не відбулося. Частина перша

В серпні 2022 року прем’єр-міністр України Денис Шмигаль оголосив про початок нової "великої приватизаціяї" в Україні та заявив, що у держави потрібно залишитися у власності не більш 100 підприємств, які будуть керуватися безпосередньо урядом. Ця заява відбулася на фоні того, що в суспільстві та експертному середовищі дуже неоднозначно оцінюють підсумки 30-річчя приватизаційних процесів в Україні.

Результати приватизації державного майна в Україні

Системні помилки у моделі приватизації та перше російське пограбування України

Подією, після якої деяким громадянам України та діячам з інших країн стало зрозуміло, що в нашій країні розпочинається грандіозний перерозподіл власності, стало рішення Держбанку СРСР від 11 грудня 1990 року, яким він дозволив банкам республік СРСР самостійно здійснювати емісію грошей. Так перестала існувати єдина економічна система СРСР, підпорядкована Держплану та Держбанку. Фактично, припинив існування радянський рубль, як системний інструмент, на якому трималася планова економіка СРСР. Таким чином діячі, які мали доступ до інформації та розум, щоб її вірно тлумачити, мали майже два роки на підготовку до офіційного початку приватизації в Україні. Процес офіційно стартував у березні 1992 року з підписання президентом України Леонідом Кравчуком Закону України "Про приватизацію державного майна".

"Приватизація в Україні почалась з системної помилки. – розповів "Коментарі" фахівець за питань приватизації, депутат Верховної Ради V та VI скликань Олександр Чорноморов. – За допомогою приватизації намагалися здійснити перехід до ринкової економіки, але при цьому з початку 1980-х й наступні 30 років в Україні працював Бюджетний кодекс УРСР, який зазнавав лише косметичних змін у 2001 та 2010 роках. Головна задача цього кодексу обслуговувати планову економіку за вказівками Держплану. Тобто було оголошено приватизацію та перехід до ринковою економіки, але все це відбувалося в умовах, коли головний фінансовий закон країни був налаштований на антитезу ринкової економіки – планову економіку з жорстким регулюванням зверху вниз. А справжня ринкова економіка на ґрунті інституту приватної власності – це регулювання навпаки, з місць у центр".

На жаль, з самого початку економічна система України та такий її важливий початковий елемент як приватизація створювались під сильним впливом сторонніх гравців.

"У нас на той час був негативний досвід — російський і позитивний — чеський. І ми намагалися щось зробити подібне. Але дуже серйозним був вплив міжнародних фінансових організацій, які давали кредити і гранти під усі ці процеси, в тому числі під створення сертифікатних аукціонів, друкування готівкового сертифікату. Вони теж впливали на цей процес. Ми змушені були йти на ці кроки". – розповідав у 2013 році колишній голова Фонду держмайна Олександр Бондар.

На фоні цього відбулося перше у новітній історії України масштабне пограбування нашої країни Росією.

Прем’єр-міністр України у 1990-1992 роках Вітольд Фокін самостійно ухвалив рішення, яким погодився з вимогами РФ – що частка економіки Української РСР у загальній економіці СРСР була 16,4%, тоді як насправді вона була 30%. Україна за часів СРСР виробляла 5% усього промислового продукту світу. Таким чином, ще на початку приватизації Україна не отримала належні нам частини золотого та алмазного фондів СРСР, нерухомого майна за кордонами колишнього Союзу тощо. Належні Україні кораблі усіх флотів СРСР під шумок краху Союзу також привласнила Росія.

Втрата цілої галузі через приватизацію: пароплавство України

Станом на 2018 рік, за даними ООН, більш ніж 80% світової торгівлі здійснювалось через океан, і ця частка продовжить зростати у найближчі роки.

У 1991 році в України було Чорноморське морське пароплавство(ЧМП) – найбільше у Європі та друге за потужністю у світі, на його балансі перебувало 295 суден. Маючі ЧМП разом з Азовським пароплавством, річковими пароплавствами, найпотужнішими у світі українськими рибальскими флотиліями "Арктика" та "Антарктика", Україна мала величезний потенціал для збереження лідерських позицій у світовому океані та у світовій торгівлі. Пограбування українського флоту відбувалося в тому числі за допомогою механізму приватизації.

"Махінація з розграбування ЧМП за своєю зухвалістю, кількістю та вартості вкраденої держвласності, числу задіяних вищих посадових осіб, безкарності її організаторів та виконавців й сьогодні по праву займає перше місце". — казав колишній радник голови Фонду держмайна України Володимир Ларцєв.

Схожа доля й у Азовського морського пароплавства(АМП). "Наявність великої кількості порушень, ознак злочинів. Значні кошти, отримані від продажу 36 суден не тільки не пішли у дохід держави, але й не пішли на користь самому АП АМП. Ці гроші просто десь зникли без сліду", — розповідав керівник УСБУ в Донецькій області Георгій Мелешин у 1998 році.

Головним інструментом для "прихватизації" Чорноморського та Азовського морських пароплавств та взагалі українського флоту була сумнозвісна фірма "Бласко-ЧМП". Брали участь у тих подіях президенти України Леонід Кравчук та Леонід Кучма, Прем’єр-міністри Вітольд Фокін та Юхим Звягільский, відома функціонерка часів президентства Ющенка Віра Ульянченко. Внаслідок тих подій, в України замість 368 океанічних суден у 1991 році к 2019 року залишилось 4 судна.

Очевидці тих процесів кажуть, що питання не у самій приватизації, а у тому, як та ким вона здійснювалась.

"Я не проти приватизації, як явища, але на початку 90-х було багато шахрайства. – розповів "Коментарі" ветеран порту "Чорноморськ" (колишній Іллічівськ), колишній керівник профспілки порту Микола Сізоненко. – Створювалися погані для держави умови – у державних підприємствах працівникам платили зарплату у 10 разів меншу, ніж у приватних. Тоді нам вдалося досягти підвищення зарплат у державному порту та завадити шахрайським процесам. Але при цьому було ще й багато шахрайства навколо. Державні судна ставали приватними. Їх нові власники не сплачували у іноземних портах по тарифу 10000 доларів за судозахід, внаслідок цього на українські судна накладали арешт, тому сьогодні дуже мало українських прапорів у світовому океані".

До речі, з економічної точки зору, прихованим але дуже важливим сенсом сучасної війни РФ проти України є мета Кремля позбавити нашу країну виходу до моря, щоб ліквідувати потенціал дуже небезпечного конкурента. Це почалося з окупації Криму та продовжилося у спробах захопити усі морські області України у 2022 році.

Ваучерна приватизація

При аналізі приватизації в Україні, чомусь уникають говорити про те, що ще у 1920-1940 рокі, у часи так званої сталінської індустріалізації та післявоєнного відновлення, уся промисловість СРСР була побудована таким чином, щоб створити між республіками Союзу залежність одна від одної. Наприклад, якусь деталь, чи комплекс деталей виробляли в Україні, іншу в Беларусі, іншу в умовно європейській частині РРФСР, ще іншу на Уралі, а сировину — в республіках Середньої Азії. Крах СРСР та керованої Держпланом СРСР економіки крім іншого означав крах виробничих ланцюжків зразку СРСР. Перед молодою Україною постало питання – як перезавантажити економіку та промисловість в умовах, що виробничі ланцюжки, в яких десятиріччями працювали українські виробництва, більш не існують.

При ваучерній приватизації, яка почалась у 1995 році, передбачалося, що колишні підприємства перейдуть у власність трудових колективів, які мали можливість викупати акції підприємств поза конкурсною основою, по собівартості. Тобто людям нібито дозволили стати власниками підприємств, які у більшості перебували у кризі від того, що СРСР та налагоджених при тій моделі промислових та торгівельних зв’язків більш не має. Щоб вирішувати такі питання, більшість українців на той час не мала знань з ринкової економіки, валютних операцій, основ міжнародної торгівлі.

Але звичайні українці, попри офіційно заявлену мету приватизації як передача держмайна у власність громадянам, у переважній більшості випадків не отримали у власність підприємства, на яких працювали. У багатьох випадках, на ґрунті шахрайських схем за допомогою приватизації українські активи у власність отримали "червоні директори", представники радянських еліт та російські діячі, відомі по міжнародним кримінальним хронікам.

"Початок як великої, так і малої приватизації відбувався як корупційне явище. – розповів Олександр Чорноморов. – Наприклад у Криму взагалі з липня по серпень 1995 року був введений мораторій на приватизацію, для якого не було підстав в українському законодавстві. А коли цей мораторій було скасовано, виявилося, що половина кримських об’єктів, до того ж найбільш цікавих, вже приватизованою за закритими дверима. Щодо великих об’єктів, то у Криму була негласно ведена відсутня в українському законодавстві норма, що акції підприємств за собівартість мають право придбати не тільки працівники підприємств, а й їх родичі, при цьому реальність "родинних зв’язків" ніхто не перевіряв. Саме завдяки цьому феномену у середині 90-х ваучерними сертифікатами в Україні торгували на базарах, де їх скупали ті, хто брав участь у таких схемах. Якщо було потрібно ліквідувати навіть ілюзію прав власності на підприємство з боку звичайних робітників, то здійснювалися додаткові емісії акцій підприємства, внаслідок чого частки розмивалися й контрольні пакети повністю потрапляли у руки "авторитетних підприємців" та так званих "червоних директорів". До речі, керував тією "дикою приватизацією" у Криму прем’єр-міністр Анатолій Франчук, чий син у той час був першим чоловіком доньки президента України Леоніда Кучми".

Більш того, саме з тих нюансів приватизації й з’явилися діячі, які є сучасним обличчям війни в Україні.

"У 90-ті роки головою Фонду держмайна АР Крим невеликий час був Головізін, якого вбили на замовлення керівництва ОЗУ "Сейлем", — продовжує Олександр Чорноморов. – Після Головізіна головою Фонду держмайна на користь ОЗУ "Сейлем" було призначено Валерія Горбатова, спільником якого ще з тих пір є той самий т. зв. "голова" Криму Сергій Аксьонов. За допомогою Горбатова, через шахрайство під виглядом приватизації, Аксьонов вкрав у держави торговий центр "Океан" в центрі Сімферополя. Потім ОЗУ "Сейлем" взагалі захопила велику кількість активів у Криму. Ще більш цікаве те, що у Горбатова був заступник Азіз Абдулаєв, який нібито опікувався інтересами кримських татар у справах приватизації, а насправді керував брудними схемами. Наприклад, саме він віддав Ялтинський рибкомбінат близькому до Путіна російському олігарху Володимиру Євтушенкову, який той проект розвивав спільно з мером Москви Юрієм Лужковим".

Лужков спільно з кланами казанських татар був довгі рокі фінансистом перебування у Криму російського окупаційного Чорноморського флоту.

"Але, не тільки в Криму під виглядом приватизації відбувалися сумнівні процеси. – додає Олександр Чорноморов. – Наприклад, за непрозорими схемами у власність російської ОЗУ "Лужніковскіє" потрапила значна частина українських обленерго".

Схожі процеси відбувалися у всіх областях України, їх масштаб та драматичність залежали від ступеня інтересу "впливових осіб" до того чи іншого активу.

"Була приватизація для приватних підприємств та приватних осіб, коли громадяни мали можливість придбати собі якись актив. – розповіла "Коментарі" підприємець з Київської області Юлія Шіховцова. – Таким чином наша родина придбала собі приміщення, яке у підсумку в нас відняли рейдерським захопленням. Мій дядька придбав в Ярешках біля Києва завод у зруйнованому стані, відремонтував та налагодив виробництво заморожених полуфабрикатів. Завод існує. Аля після того, як підприємство запрацювало, у дядьки почалися нескінчені суди, тому що люди з влади постійно намагалися цей завод в нього "рейдернути".

"Так. Приватизація відбулася. – продовжує Юлія Шіховцова. – Зрозуміло, що ласі шматочки не дозволяли придбати звичайним людям. Існували так звані біржі, там проводили аукціони з продажу об’єктів. Але, навіть, коли ти все ж таки ставав щасливим володарем за копійки придбаного об’єкту, в тебе з початку повинно було бути високорентабельне виробництво, щоб справлятися з витратами на утримання об’єкту. У більшості випадків продавали звичайні сараї, які потребували багато вкладень, щоб створити щось на їх базі. Більш того, обіцяного "підприємницького раю" не відбулося. Спочатку людям дали можливість отримати у власність об’єкти для ведення бізнесу, а потім "закрутили гайки", впровадили такі податки, що мало хто міг легально працювати. Створений фіскальний режим змусив велику кількість підприємців піти у тінь. Тобто, руками громадян зробили "промислову реновацію", а потім, коли підприємці встали на ноги та почали сплачувати податки, з боку влади, особливо з боку місцевих чиновників почалися різноманітні "фокуси" з віджиму отриманого громадянами майна".

"На  жаль,  дієвість  заходів  державної політики  щодо підтримки розвитку малого бізнесу в Україні ще не є достатньо ефективною,  і малі підприємства ще не посіли належного місця в структурі національної економіки країни та стикаються з різного  роду  проблемами". – зробила у листопаді 2004 року заяву заступник директора Департаменту методології ДПА України Наталія Фліссак.  

Далі буде...

Читати: Підсумки 30 років приватизації в Україні: підприємницького раю не відбулося. Частина друга